Мабуть це все...

Вино це благородній напій. Так він вважав. Не скажу, що я згодна, бо те що воно робило з моїм мозком було не зовсім благородно. Але йому подобалось...

Йому подобалось моє божевілля, а я було закохана у його спокій та тишу. Він курив цигарки, чекав поки я випю свій келих, потім знову чекав, доки алкоголь не вдарить у голову, потім засинав з книгою, залишаючи мене не самоті зі своїми безумними думками. Він любив читати Шекспіра, здається, а я ніколи не дочитувала до кінця жодної п'єси. Я жила трохи в іншому світі хворіючи то Віаном, то Пелевіним, то просто казкою про країну сонячних зайчиків. А йому було все одно

Ми ніколи не пили разом пива, бо для цього потрібно було більше часу, а його ми не мали зовсім. Завжди тільки окремо. Завжди тільки далеко.

Мені казали, що це неможливо, а я вірила, йому розповідали про мої витівки, вигадані нашвидкуруч, а він переказував їх мені і ми сміялися разом. Потім обов'язково з'являлася велетенська чорна муха, що закривала нам світло від люстри і ми, похопивши газети, бігали за нею, хоч завжди марно. Іноді він казав, що та муха лише в моїй уяві, але якщо мене поглинала депресія, він завжди приїжджав з вином та цигарками. Курив дуже мало, то просто я виводила його, і щоб заспокоїтися він ходив на балкон труїтися нікотином. А я в цей час лишалася останніх крапель розуму, втрачала свідомість, лежала непритомна, майже мертва, тікала кудись, що завгодно, тільки б він знав, що мені без нього зовсім погано. Та він і так це розумів.

А потім я знову і знову питала себе чому так сталося? Чому ми померли так швидко, так мало побачивши та зробивши? Чому висохли всі виноградники на Землі? Чому моє божевілля його більше не цікавило, чому спокою більше не було? І навіщо він досі сниться мені?..


Ми купували собі квартиру в той час, чи то хтось з наших друзів купував, вже й не згадати. Пам'ятаю тільки, як ми сиділи на кухні, пили та розмовляли про мобільні телефони, а він дивився на мене так, що я зрозуміла зараз він нікого окрім мене не бачить. Хтось (чи то може я) взяв гітару до рук, хтось пішов в магазин, хтось шепотів мені на вушко якісь непристойності, а він просто дивився. Тоді ми ще не жили один одним, здається тоді ми ще навіть не були знайомі. То були найкращі хвилини мого життя. Так тільки хвилини, їх було небагато, та досить, щоб до самої смерті жити тільки ними Та він дарував мені набагато більше, і скоро я просто забула, як він дивися тоді на мене.
Хто бачив куди подівалася попільничка?
Он вона, на вікні.
О! Дякую! Катерино, а чому ви така сумна?
Та я не сумна, я трохи замислилася.
Гучний регіт...
Я їм у дурня програю здається! А ну ж бо дайте мені щось важке.
Знову регіт. Ми побігли грати у піжмурки. Я сховалася за величезним букетом ромашок, він знайшов мене першою, а далі вже нікого й не шукав. Там була одна така маленька кімнатка
Було зовсім темно, вони вже спали, а ми сиділи на даху та дивилися на зорі

На ранок всі шепотілися, а нам було все одно, ми просто спали обійнявшись, доки квартира не залишилася порожньою. А потім зосталися там жити. Бо там була така маленька кімнатка, в якій дуже зручно ховатися від людей, щоб бути тільки разом, разом пити вино та курити цигарки, хоч не один з нас не курить. А потім ганятися за великим чорним метеликом, що заважав йому читати Шекспіра, хоч ганятися приходилося сидячи, бо кімнатка була дуже-дуже маленькою. Там було дуже зручно кохати один одного, навіть якщо ми це вигадали. Навіть якщо я сама вигадала все


А потім все стало на свої місця. Як і у всіх людей. Зовсім не цікаво. Ми щось втратили. Час лине далі, хтось живе, хтось мріє, вірить у щось високе. Я теж вірила Мабуть це все. І я сама поставлю першу крапку над «ї». Крапка.

4 серпня, 2007 року

очень живописно..
зарожнение и протекание отношений на мелком бытовом уровне... как-то просто, что даже обыденно.. даже не поспоришь...

Забавно! Мне понравилось... Детство смешалось с шизофренией и счастьем!

Даж не знаю как реагировать на данные коменты)))
спасибо что прочли ;)
а отреагирую наверно вот такой вот бредятенкой))

Стою чекаю тролейбуса, а навколо смуток та сніг, душі людей , покриті інеєм та краплинки льоду на очах. Світло заважає думати я прикриваюся долонями, а мене не розуміють. Всі питають, чи погано мені. Добрі люди Вони ж навіть не питають, а стверджують. Чи то їхні побажання, чи то просто мороз, але я й справді почуваю себе все гірше та гірше. Моїм мріям боляче, бо вони розуміють, що ніколи не здійсняться. Вогник надії у серці теж замерз, заховався десь і робить вигляд, що його взагалі не було. А більше мабуть і не буде.
Квиток з іншого світу до нас. Я повертаюся дякую кондукторе. Мабуть знову не щасливий, рахую 192552. Цифри викарбовуються в памяті так, що ніяка гумка їх не витре звідти. Забиваючи собі голову безглуздими подіями, я знову забуваю навіщо живу. А вчора я розуміла це так чітко, ніби ось уже багато років читаю про це у ранковій газеті, що розвозить газетяр і пю каву з лимоном. Моє життя починають складати лише прикмети: щось падає, ламається, лунає пісня, хтось посміхнеться, а потім один погляд, незрозуміле привітання і все з початку. Безглузді прикмети Невже то Бог подає мені знаки?! Я люблю тебе Боже, дякую, що ти є, дякую, що ти саме такий, який ти є, бо інакше було б усе не так. І знову

Зупинка. Хтось іде, приходять нові люди. І всі вони теж дихають повітрям, а видихають пар, що осідає кригою на склі. Все повторюється і крига нашаровується. Здається що на ній вже можна кататися на ковзанах, якби ж лишень не впасти, бо падати боляче. Я вже забула навіщо сіла у цей тролейбус і куди взагалі він їде. Залишилося лише відчуття, що я їду вже дуже давно і для мене важливими у житті є тільки якісь цифри.
А ось тепер теплого зеленого чаю з полуничним варенням та під ковдру. Тут гаряче, але чогось не вистачає. У мене холодні руки, мабуть у мені є щось жабяче. Та вже нічого не лякає, я з головою поринаю у солодкий та липкий сон. Такий липкий, що навіть гарячий душ зранку не змиє його повністю. Подушка від моїх обіймів тріскається і обсипає мене пірям. Я як курча. Боюся води та хижих птахів. Хочеться потоваришувати з котиком, він такий ласкавий і має зелені очі, але мама не дозволяє чомусь, та й самій моторошно. Скоро у мене виростуть крила і я полечу. Цього ніхто не робив, але я пообіцяла собі. Маю сумніви, що знайду вчителя, та це не має значення, я не поспішаю. Щоб не казали життя довге, іноді навіть набридає. Оце як зараз. Тому я і спілкуюся з ними, з усіма. Мені достатньо людини, яка вміє слухати і навіть плаката на стіні. Моє сонечко, що дивиться на мене і ніколи не змінюється, та хіба то цікаво? Хіба то є життя? Та ні, кажу, то просто існування. Десь поза межею квартири, на рівні девятого поверху, де холодне повітря і птахи. Моє сонечко ще гріє, та воно мені не потрібне. Я засинаю. Все так просто
16.02.06

класс!
живописно и злободневно!
жаль, что сейчас такой жанр немного непопулярен...

А почему хоть жанр непопулярен? По моему вполне современно! Мне очень понравилось.

Спасибо)))
Не знаю насколько популярен жанр, но такое вот не особо читают. Нет сюжетной линии, попросту говоря - не интересно.
Хотя я даже не знаю что это за жанр такой?))) Эссэ?

А меня прет такое, и не важно есть сюжетная линия или нет

Я прочитала сразу же, и мне понравилось В следующий раз буду отписыватся сразу. Пиши исчо!

пофиг как называется стиль!
главное - чтобы талантливо.
Лара - так держать!

Это-что-то!!!Читается на одном духу,возникает столько образов...Художественно,поэтично,..Пиши,пиши,ПИШИ!!!

Ух... вы все такие милые
спасибо

Я понимаю, что влюбилось в тебя. Я с трудом видело тебя сквозь заиндевевшее окно троллейбуса. Потом ты зашла в магазин, а когда вышла на Октябрьскую, я скрылось за тучами. Я пыталось прикоснуться к тебе лучами, но они были уставшими и нерешительными. Когда уже под вечер ты вышла на балкон, я попрощалось с тобой алым цветом наступаещего ночного мороза, вызвало у тебя грустную улыбку и шепот таких же алых губ:
-Солнышко...
Эпилог.
Новый день.

Вот он новый день. Странно, но он чертовски напоминает вчерашний и тот, что был неделю назад. Возможно, ничего не меняется. Возможно, меняется все, просто я этого не вижу. Потому что меняюсь сама. Каждую секунду. Как вода, как огонь, как небо, как погода в марте. Но почему-то все равно надоедает жить
На улице поют птички и светит солнышко. И вообще классно! И я, с намерением спрятаться от себя, иду гулять. Внедрение прошло не очень удачно изнутри все оказалось не так как снаружи, а точнее снаружи было совсем не так, как казалось из окна. Пришлось возвращаться за курточкой.
А я привыкла вот так гулять в одиночестве. Приятно ходить по родному городу, в котором меня никто не знает. Так легче общаться и знакомиться. Люблю думать о вечном, но чаще всего вечное, на поверку, оказывается обыденным. Все одинаково боятся смерти. Все любят жить и солнце. И почему-то еще алкогольные напитки разной крепости. Поэтому я ищу человека, который любит дождь и чай без сахара
Интересно, а существует ли на самом деле музыка дождя? Можно ли ее услышать, если сильно захотеть? Или это просто красивое словосочетание, придуманное каким-то рифмоплетом. Тогда он дурак. А если есть человек, который слышал музыку дождя? Тогда он шизофреник и так же как я любит дождь. Почему любит? Потому что под дождь очень легко плакать
Пардон, короткий диалог:
- Дай семок! - с агрессией в голосе.
Нет, не диалог, я молчу. Протягиваю.
- Спасибо.
- На здоровье.
Ну вот, я вернулась. Привет опять! Но мысли то уже далеко.
Перестраиваю жизнь на новый лад, обещаю себе ничего не менять, но вот снова беру ручку и вычеркиваю Вычеркиваю из памяти, а на месте свежих шрамов рисую цветы. Ромашки, колокольчики, розы и мои любимые ландыши, которые почему-то пахнут сигаретами. Костер уже догорает. Солнце зашло. Меня вновь поглотила тьма, больно смотреть и совершенно невозможно дышать. Концентрирую все мысли на светлом пятне в моих мозгах, но ни черта не получается. Оно размывается и исчезает, а по щекам текут слезы, давно забытой, но еще горькой обиды. Руки не слушаются меня и пятно все быстрее скрывается под черными чернилами
Дуновением ветра приносит знакомый запах, я вновь могу контролировать свои мысли. Слезы давно уже потушили огонь в голове, который книгу за книгой, листок за листком выжигал все из моей памяти, безжалостно, не пропуская ни одной мечты, ни одной детской фантазии
Я открываю глаза. Я оглядываюсь. Я вижу людей внизу. Я узнаю знакомую крышу. Я чувствую перила за спиной. Я разворачиваюсь и хватаюсь за протянутую руку. Я чувствую тепло объятий. Я слышу нежный голос. Я пытаюсь дышать. Я пытаюсь видеть.
Я пытаюсь вытряхнуть весь пепел из головы, чтобы прошла эта боль, что сковывает правый висок и мешает думать. Я вновь очень тонко ощущаю жизнь. Я чувствую ветер, что развевает мои мысли над улицей.
Возможно, все это уже случалось. Возможно, этого вообще не было. Просто мое воображение решило сыграть со мной в очередную игру. В игру, где постоянно меняются правила. Каждую секунду. Чтобы не было скучно. Но почему-то все равно надоедает жить
26.04.06

Лара! Получаю огромное удовольствие, читая твои рассказы!
С меня пиво!

Я ищу дождь. Теплый майский дождь с грозой. Потому что в детстве мы с Наташкой пугались его, прятались на сеновале и пытались согреть друг друга мокрыми дрожащими телами. Страх, холод и незнакомое ощущение близости красило стены сарая в самые невероятные цвета. Каждый Охотник Желает Знать...
А потом была радуга, теплые лужи и строгая Наташкина мама, которая долго ворчала, но искала махровые полотенца, а потом делала гарячий чай. Без сахара. В то время сахар, мыло, спички выдавались исключительно по талонам. Но нам было совсем не до того. Мы снова хотели грозы, испуга и тепла друг друга.

А сейчас зима...

а мне че то скучновато читать...

пить пиво на лавочке мне с тобой интересней )))

Я когда-то тоже любила подобное писать. Но у меня получалось очень депресивно и для тех, кто меня не знает совсем бессмысленно. Готом была в детстве, наверное!

Merry Corpse писал(а) Wed, 23 January 2008 22:41

а мне че то скучновато читать...

Ну о чем я и писала!)) Нет сюжетной лини - скучно, согласна!

Ирчик

для тех, кто меня не знает совсем бессмысленно

ага, так оно и есть! вот меня, как ни странно, лучше всего понимает папа)))

То, что я пишу - это просто мои мысли, которыми, по какой-либо причине, я не могу поделиться с окружающими. Спасибо всем, что оставляете коменты)) критика - это гуд! и когда она негативная - это в какой-то степени даже лучше, так как она являеться двигателем прогресса!

Вот еще одна штука, пока я окончательно всем не надоела)))


Восени птахи кудись діваються, а натомість прилітають хмари. Вони омивають нас краплинами радіаційного дощу, намагаючись у такий спосіб знищити останні сліди літньої засмаги. А ще вони приносять смуток. Безнадія охоплює людей здається, що ми вже ніколи не побачимо сонце
«Я люблю осінь, що застигла у твоїх очах. Не загуби її»
Лівою рукою важко написати слова, що завжди лунають у серці та ще важче вимовити їх. І той смуток, що охоплює нас пізньої осені, коли-небудь виривається тихим стогоном без жодного слова. Німе позіхання осінньої ночі та регіт вітру уранці, а ще гамір краплинок за вікном та шарудіння опалого листя під твоїми ногами і це все. І більше ні звуку.
«Навіщо мені сонце, якщо твої очі такі яскраві?..»
Лівою рукою малюють трикутники на асфальті у дитсадку, а школярики та школярочки відправляють одні одному smileи по sms. А хтось комусь колись, можливо, напише щось таке, що змінить чиєсь життя.
Ось зараз ти тримаєш олівець у руці, на якій великий палець знаходиться праворуч від інших. Саме той палець, який вирішував чи врятувати життя, чи ні. Саме той палець, на який ніколи не одягнуть обручку, той, що сам по собі, та проти усіх інших. Той саме палець, який ти порізав колись, відкриваючи пляшку пива
«Здавалося, тільки приймаю низький старт, а ось вже озираюся та бачу позаду лінію фінішу. І чомусь тебе»
Лівою рукою видають квиток на поїзд і від'їжджаючи на один день, ти навіки залишаєш своє місто. Можливо, сполохані поїздом птахи, прилетіли попрощатися з тобою, або ж востаннє поласувати горобиною з дерева, що зрубають, щоб на його місці побудувати ще один кіоск. Такий, як і тисячі інших.
«Нудно мешкати у темній кімнаті без вікон, та я ще можу уявити, що коли-небудь прийде весна.»
Лівою рукою жінки тримають цигарки, щоб праву подавати на поцілунок, а навіщо це, якщо вуста теж увібрали смак нікотину.
Матір надиктовує текст і дитина пише правою рукою зі сльозами на очах, та досить батькам піти на роботу, як фломастерами на папері, на стінах, лівою рукою. Олівцями, фарбами лівою лише лівою рукою! І як же потім пробачити вам цей жорстокий експеримент, ці знущання?
Що таке ліва рука?! Бути постійно під наглядом ось, що це таке! Це постійна неволя, і не кажіть, що перебільшую.
Це бути білою вороною, це йти проти течії, це вставати кожного ранку з лівої ноги і кожного дня зустрічати чорну кішку на шляху додому. Ліва рука це коли тебе не хочуть слухати і не можуть зрозуміти.
У мене дві ліві руки, по одній на кожне око, по одній на кожне вухо, дві на одне серце, аж дві на один мозок і лише дві на всі мої думки
«А ще вони приносять смуток. Безнадія охоплює людей здається ми вже ніколи не побачимо сонце.»
жовтень 2006 року

Боль и хруст в правой кисти. Завтра чемпионат Полтавы по боксу, а я выбил руку. Конец? Может быть... Потому что завтра в клетку из канатов я выйду с Таранчаковым, у которого я не выигрывал даже в дружеских спарингах Спартак- Локомотив.
Сцепляя зубы, я бью левой. Левой. Левой. Я представляю ненавистное мне лицо...
К утру рука напухла. Хорошо, что врач смотрела нас накануне и я смог сдержать стон, когда она осматривала мои руки.
В перчатку руку засовывал без эластичных бинтов, пока никто не видел. Боль снова затмила страх.
Лицо. Достать его кулаком. Левым. Снова левым. И еще Левым.
Приходится менять стойку на правостороннюю. Для размаха.
Хеппи-энда не было. Я проиграл по очкам...

Лара, я завидую.
Я так писать не могу.
Тем более левыми руками. которых у меня тоже две))

Paganist писал(а) Thu, 24 January 2008 18:36

Лара, я завидую. Я так писать не могу. Тем более левыми руками. которых у меня тоже две))

Я тоже

Я проснулся сегодня и не увидел тебя рядом. Как и вчера, как и месяц назад. Но только сегодня я понял, чего никогда не имел. Моя постель скомкана, значит ты снова мне снилась. Но в этот раз я видел не только твою грудь, твои руки, твои бедра. Я видел твои глаза. Твою улыбку.
И именно это напомнило наши встречи. Две. Когда в первый раз я встретился с тобой глазами, и в это время прошло мнгновение. Или месяц. Или год. Вечность.
А во второй раз ты улыбнулась мне. И среди сотен тысяч улыбок обращенных ко мне я увидел прикосновение души. Я испугался. Ведь это такая редкость.
Я жду нашей третьей встречи...

Merry Corpse писал(а) Wed, 23 January 2008 22:41

а мне че то скучновато читать... пить пиво на лавочке мне с тобой интересней )))

Мне тоже не нравится читать такие рассказы...
Как то стандартно все и не интересно. Даже возможно банально.

Не нравится - не читай.
Lara - пиши исчо!!! и спасибо за уже написаное

Ну так, собсТВЕННО), и не читаю. По одному разу вобще то...
Я высказал свое мнение, чтобы Ларе было легче определится с контингентом который читает ее рассказы. И возможно чтото модернизировать, улучшить что бы расширить поклонников своего творчества.

Богдан писал(а) Tue, 29 January 2008 22:06

Ну так собсна и не читаю. По одному разу вобще то... Я высказал свое мнение, чтобы Ларе было легче определится с контингентом который читает ее рассказы. И возможно чтото модернизировать, улучшить что бы расширить поклонников своего творчества.

ха-ха! спасибо учту твое мнение и попытаюсь что-нибудь модернезировать)) Но дело в том, что все уперается в талант, ведь, как извесно, выше своей головы не прыгнешь! Так что думаю ты не окажешься среди поклонников моего творчества, тем более если ты "ну так собсна" и не читаешь то, что я пишу))

Всем спасибо еще раз, за здравую критику и незаслуженые мною похвалы))

Lara писал(а) Tue, 29 January 2008 23:20

Богдан писал(а) Tue, 29 January 2008 22:06 Ну так собсна и не читаю. По одному разу вобще то... Я высказал свое мнение, чтобы Ларе было легче определится с контингентом который читает ее рассказы. И возможно чтото модернизировать, улучшить что бы расширить поклонников своего творчества. ха-ха! спасибо учту твое мнение и попытаюсь что-нибудь модернезировать)) Но дело в том, что все уперается в талант, ведь, как извесно, выше своей головы не прыгнешь! Так что думаю ты не окажешься среди поклонников моего творчества, тем более если ты "ну так собсна" и не читаешь то, что я пишу)) Всем спасибо еще раз, за здравую критику и незаслуженые мною похвалы))

и ничего модернизировать не надо! кто не шарит, то его проблемы! пиши дальше!

Эх Димон)
Как же человек будет развиваться без критики, на похвалах неискушенного читателя?
Эх...

Богдан писал(а) Tue, 29 January 2008 23:33

Эх Димон) Как же человек будет развиваться без критики, на похвалах неискушенного читателя? Эх...

но твоя критика не о развитии, а о мэйнстриме... не так ли? можно сказать своего читателя Лара уже нашла. А модернизация зачем?