Крик душі
Не знаю чому саме так трапляється зі мною... іноді я думаю: „може я просто не заслуговую того що мала, через що його і забрали? А може я щось не так зробила або не зробила?...” чому усім від мене щось потрібне, а як я про щось попрошу, так НІ!!! Я поступово перестаю розуміти людей що мене оточують, а особливо його... він хоч сам знає що хоче від мене? Ну ось знову щось хоче... можливо я так себе поставила перед людьми, що в мені бачать тільки можливість щось для себе зробити, лише можливості через мене??? А хто його знає...от зараз про щось думаю, стільки всього в голові, а як про це розповісти комусь або просто сформулювати...я вже не знаю кому можна було б щось сказати, а у відповідь почути якесь підбадьорливе слово, а не остогидлі докори. Мені жаліються, а я? В мене теж проблем по самі вуха!!! А я нічого, живу, разом із своїми проблемами, поступово вилізаючи зі шкіри для їх розв’язання. І нічого...а от тільки ще трохи і кришу зірве взагалі!!! Хочеться піти кудись, де тебе ніхто не знає, де взагалі нікого нема, де спокій, кудись у ліс чи у гори... просто подумати про...а ні про що, просто дивитися на безмежну красу природи, її досконалість, адже в буденному житті на досконалість не кожен день можна дивитися, насолоджуватися її простотою. Людина губить природу, але в скрутну хвилину хто приходить на допомогу? Саме вітер, що висушить сльози, саме сонце, що спалить душевні тортури, саме річки, що змиють бруд з думок, саме земля, що породжує нові бажання, дає нові можливості.
Як це приємно відчувати холодний подих вітру на змерзлому обличчі, кричати в далину, радіти сильному дощу, залізти на дерево, найвищу гілку, і просто слухати музику, і вимкнути телефон, щоб жодна жива душа не з’єднала мене з реальним, науковопрогресуючим світом!!!
Як набридає ця метушня. Гори проблем на всіх фронтах, не знаєш за що братися в першу чергу... і все частіше в голову приходить думка: „а не пішли б ви усі на...?!” а найстрашніше те, що не можеш ні на кого покладатись, нікому повністю переповісти всі свої проблеми, думки, мрії, ті ж сни, бо хто зна можливо мене знов за живе схоплять і вирвуть із м’ясом щось цінне, дороге, перекрутять на свій лад мою розповідь і розпатякають. Життя не можливо передбачити, хто зна ким завтра стане твій друг, а на чийому боці опиниться ворог...хоча, ворог не зрадить, ніколи, тільки якщо це дійсно ворог, а не якийсь посіпака. І взагалі людина може змінюватися, як і її погляди на життя. Людина не просто може змінюватися, вона безупинно робить це, хтось вдосконалює себе, а хтось зневічує, але існують і ті хто „посередині”. Таких я називаю „спостерігачами”. Вони ніби і живуть разом із нами, але в цей же час не приймають участі у житті, вони спостерігають за тим як люди метушаться, бігають, страждають, радіють, народжуються і помирають, але самі вже нічого не відчувають. Вони не живі, не мертві вони існують і відсутні, вони спокійно проходять дорогою життя, роблячи висновки навіщо взагалі потрібне життя...і кожен вважає, що саме так і повинні всі жити, як він. А чого б це комусь вирішувати за всіх?! Чому кожен першочергово каже „Я”? чому Я? А колись щось не так як хочеться відразу „то все ВОНИ/ВОНА/ТИ...” або „обставини сильніше за мене...” а звідки ти це знаєш, невже все випробував для здійснення мети, невже зробив все бездоганно?! Та невже?! А от вдуматися у помилки, відшукати свою провину...хоча, як це- Я і винен, це ж неможливо! Як це жахливо, коли кожен намагається всім нав’язати свою думку, ідею і доказати, що він - Бог, а інші - ніхто. А найцікавіше в цьому випадку те, що саме ця людина вам вдовбує в голову, що робить все на благо суспільства, що більш за все любить Батьківщину, а не себе, та невже? Головне те, що настільки забріхується, що сам починає в це вірити, вірити в свою особливість, а коли стикається лоб в лоб із реальністю – опускає руки і кричить „як таке могло трапитись???” а що він хотів. Ось така страшна реальність. А тут панують розбрат, бажання (при чому будь-які від нової ляльки до нового світу), сподівання на краще буття, безнадійність і віра, ненависть і любов...кожен обирає те що йому подобається, на що вистачає сил і терпіння. Терпіння це така цікава штука, воно є у кожного, у когось його не вистачає навіть на першу дію в театрі, а в когось на все життя прожите разом із алконафтом, продовжуючи його любити. Але якщо у такої людини нерви здають, то ховайтеся всі хто поряд, заничкуйтеся так, щоб навіть через супутник не можна було знайти, не ворушіться, навіть не дихайте, бо буде така собі „маленька халепа” чимось схожа на чергову світову війну. Так як назовні вирвуться всі переживання і відчуття, що заполонять собою все навкруги. А заспокоївшись, та людина відчує свою жалюгідність і нікчемність... А що до сили - сил прожити день не у кожного вистачає, через що в наш час є місце самогубству. Це просто слабкі люди, які втомилися від життя, від буденності, від болю та страждань, від вічних запитань, які втратили свій сенс життя. Але так не повинно бути! Якщо ти народився значить для чогось, значить ти щось повинен зробити, і не обов’язково на благо можливо і на зло, але повинен, я так думаю, хоча можливо я і не права, я ж просто людина, яка теж чекає на диво і потайки мріє про світле майбутнє, без оману, страждань, болі, горя...але розумію, що найближчим часом такого не буде, та й взагалі такого не може бути. Як це - відчути радість, якщо ти не знаєш, що таке горе і страждання, як можна полюбити, якщо нікого не ненавидів, як можна відчувати підтримку, якщо тебе ніколи не зраджували, це просто не можливо. Щоб повністю зрадіти треба пережити дійсно страшне лихо, тоді навіть якась дрібничка переповнить тебе щастям. Добро і зло завжди ходять поруч і не я одна так вважаю.
