„Мені подобається...”
Чому людина не може думати своєю головою? Чому обов’язково спирається на думку інших, навіть коли не впевнений в її вірності? Та невже так важко вирішити що важливо саме для тебе, як воно саме тобі, а не комусь? Я цього не розумію... якщо тобі щось подобається навіщо змінювати свою думку про це „щось” на думку якогось знайомого. Невже так важко?
Звісно легше щоб за тебе все вирішував хтось інший, звісно легше текти за течією, а не вчиняти опір, легше сліпо погоджуватись з іншими, не зважаючи на себе і не думаючи своїм мозком, звісно так легше. Найважче бути суддею самому собі і вирішувати за себе і хоча б іноді думати: „це мої слова чи ні?”.
Як можна казати: „мені це не подобається, так як це не подобається Васі...” і ще багато чого схожого на це? Як ти можеш судити про свої вподобання через слова інших? А чого це ти вирішив що це правда? Може це блеф? Так ні, людина вдовбала собі в голову, що Вася правий, так як має певний вплив, а ти сам ні. Чому ми запевняємо себе, що наше „Я” не праве, а просто подумати, слабо? Вирішити це твої слова чи Васі...невже думка Васі для тебе головніше за твою власну? Трохи не зрозуміло, як може самозакохана людина не мати своєї думки, а просто вдовбувати собі у свідомість щось протилежне своїй натурі. Хіба це доказ свого кохання до себе? Суперечити самому собі? Прям як Хрущов із своїми поглядами на „культ особи”. Чудно, чи не так?
А можна просто відповісти на ці запитання самому собі й визначити що на справді важливе для тебе. Я не заперечую, що необхідно слухати думки інших, до них треба прислухатись і, звісно, не ігнорувати себе.
